Дівчина-консультант книгарні швидким кроком підійшла до своєї колеги, зайнятої викладкою книг на полиці, і, прикривши рота рукою, схилилася над її вухом.
- Он він, - ледве стримуючи сміх, сказала вона.
- Той, про якого ти казала? - Зацікавилася її колега.
– Ага. Підеш дивитися?
- Звичайно, - хихикнула дівчина і, кинувши своє заняття, попрямувала за подругою.
Відвідувач, котрий привернув увагу двох дівчат, був звичайним чоловіком років сорока. Нічим не примітний, середнього зросту, із цілком звичайним, і через це зовсім незабутнім обличчям. Одягнений він був просто – чорні поношені черевики, сині джинси, сорочка навипуск. Зайшовши в магазин, він тут же заклав руки за спину і заходився походжати вздовж полиць, іноді беручи в руки якусь книгу, швидко прогортаючи її і ставлячи на місце. Звичайна людина, глянувши на нього, навряд чи помітив би щось незвичайне, але той, хто колись працював у книжковому, одразу зрозумів би, що цей відвідувач не є книголюбом і не особливо схильний до цього заняття.
Помітивши двох дівчат, які спостерігали за ним, він якось винувато посміхнувся і відразу відвів погляд убік.
- Вам допомогти чимось? - Запитала одна з них.
– А я тут це… – чоловік щось нерозбірливо промимрив і знову посміхнувся.
- Що перепрошую?
– Та я… – знову усмішка, – ось ця книга цікава?
Дівчата перезирнулися, але, стримавши сміх, підійшли до відвідувача.
– Усі книги цікаві. Дивлячись для кого ви обираєте.
– Та я це… – знову нерозбірливо, знову винна усмішка.
– Може вам якісь певні жанри подобаються? - Вирішила вклинитися в «розмову» друга консультант.
Чоловік знизав плечима і, поставивши книгу на місце, взяв із полиці сусідню.
- А ця? Ви читали?
- Ви думаєте, що ми тут усі книги читаємо перед тим, як поставити їх на полицю? – засміялася дівчина.
– Не знаю, – знову знизав плечима чоловік і опустив погляд.
- Треба йому Карнегі порадити, - прошепотіла дівчина на вухо своїй подрузі, коли відвідувач потягнувся за наступною книгою.
Та знову прикрила рота рукою, намагаючись не розсміятися.
– То ви собі обираєте чи у подарунок? - Знову поцікавилася консультант.
– Та ні, я там… це… – він зробив якийсь невизначений жест рукою, чим знову розсмішив двох дівчат.
- Кому, вибачте?
– Та там… – чоловік нарешті зібрав усі слова в одну пропозицію, викинув його з рота. – Дружині. Вона книжки… Ну, книжки кохає. Розумієте?
Дівчата посміхнулися і відвідувач, помітивши це, теж розплився в усмішці, не забувши відвести погляд убік.
– А які книжки вона кохає?
- Не знаю. Різні. Цікаві, мабуть.
Дівчина непомітно штовхнула свою подругу в бік, ніби сказавши: «Бачиш? Я ж тобі казала, що на це варто подивитись»
- Може романи жіночі? Чи фентезі? – друга консультант не відреагувала на поштовх. Їй чомусь стало шкода цієї, як їй здалося, закомплексованої та забитої людини.
– Так, романи. Або фентезі, – якось машинально повторив чоловік.
- Тоді можу вам порадити ось цю. Я її читала, мені сподобалася.
Вона взяла з полиці книгу і простягла її чоловікові. Той акуратно взяв книгу в руки, навіщось відкрив на середині і одразу закрив.
- Гарна, так?
– Мені сподобалася, – повторила дівчина.
– Дякую, – посміхнувся відвідувач і навіть нагородив її швидкоплинним вдячним поглядом у вічі. Втім, погляд він тут же відвів і, пробурмотівши щось наостанок, попрямував до каси.
- І ось так щотижня, - хихикнула друга дівчина, - яку книгу в руки не сунеш, він її купує і йде. Я думаю, російсько-польський словник йому продати. Пам'ятаєш, що тут з початку часів нікому не потрібний? По-любому купить.
- Нічого смішного не бачу, - знизала плечима подружка, - ну не розбирається він у книгах, що ж тепер із цього? Так, дивний якийсь – завжди посміхається, очі відводить… Але мені його навіть шкода чомусь стало.
- Ну так, - погодилася друга, - там, напевно, така дружина, що ворогові не забажаєш. Довела чоловіка. Втім, він сам її вибирав.
- Та до чого тут дружина?
- А хто ще? Посилає його, мабуть, по книжки, а він приносить їй всяку фігню. Ох і лупить вона його, мабуть. Дивись який зашуганий. Глянь! - В голос розсміялася вона, - Ленка штрих-код на касі пікнула, а він здригнувся.
- Та тихіше ти, дурепа! Почує ж!
Чоловік на касі обернувся і, помітивши, що на нього дивляться, знову посміхнувся своєю винною усмішкою. Поклавши книгу в пакет, він вийшов з магазину і, знітившись і упершись поглядом у землю, попрямував до автобусної зупинки.
***
– Я тут це… Ну, нову книжку купив. Ти ж кохаєш.
Він винувато глянув на дружину і, не дочекавшись відповіді, дістав книгу з пакета.
– Ось сказали, що гарна. Тобі та сподобалася? Ну, яку минулого разу купував. Ти вибач, що повільно читаю – знаєш, я ніколи цю справу не любив. А ти це… Ну, ти любиш.
Він знову кинув погляд на дружину і, присівши на лаву, відкрив книжку на першій сторінці.
- Тобі ще закладку подарували. Ось.
Він простяг картонний прямокутник на витягнутій руці і, трохи потримавши, вклав її між сторінок. Потім, посміхнувшись, поставив вказівний палець на перший рядок і почав повільно читати вголос, намагаючись робити це з виразом. Іноді він збивався, плутав слова і йому доводилося знову починати, з початку пропозиції. У ці моменти він винувато посміхався і, кидаючи погляд на дружину, відразу відводив його вбік.
На цвинтарі нікого не було. Лише людина з книгою, яка читає вголос, і гарна молода жінка, яка з легкою сумною посмішкою дивилася на нього з фотографії на пам'ятнику.
***
Ви бачили, як надламуються люди? Ні, не ламаються, не перетворюються на звірів, не опускаються на дно і не згоряють, як сірники, а просто злегка надламуються. Як гілочка біля дерева, повз яке проходиш щодня. Начебто і стовбур на місці, і листя таке ж зелене, а щось із ним уже не так. Якась зовсім непомітна зміна притягує погляд, змушуючи зупинитись і ще раз уважно подивитися на дерево.
Надламані люди завжди посміхаються і відводять погляд. Їхня усмішка завжди ніби трохи винна. Мовляв, ну а що такого? Так, я трохи надломився, але це ж нічого не означає, правда? Найкраще ти розкажи – як у тебе справи? Що нового?
Вони слухають тебе, кивають головою, але намагаються не дивитись у вічі і посміхаються кудись убік. Вони завжди посміхаються убік. Наче їм за щось соромно. І ще вони дуже тихо розмовляють – ніби не хочуть, щоб їх почули. Адже тільки вони знають, який безперервний дикий крик приховують за своєю мовчанкою.
©ЧеширКо